Я вчилася в другому класі в другу зміну, тобто заняття в школі закінчувалися приблизно годин на сім вечора. Був чи то кінець листопада, чи то початок грудня; в будь-якому випадку темніло рано. Будинок наш стояв навпроти школи, п'ять хвилин ходьби. І ось я переходжу майданчик, утворений зі стику двох дворів. Стара карусель, білизносушилка (обгороджений дощатим парканчиком п'ятачок з натягнутими білизняними мотузками) і бачу щось.

У проході стоїть старенька, точніше стара, зі старим бляшаним відром у руці. Мені робиться моторошно, тому що: Лице у старої змарніле, нерухомі очі, що дивляться кудись «в далечінь» з чорними колами під ними, рот ніби як безгубий, тому що видно обидві низки великих кінських зубів. Худі бліді руки в мороз оголені вище ліктя і взагалі одягнена вона якось дивно. Стоїть, не рухається, дивиться крізь мене. Тремтячим голосом я вітаюся. Жодної відповіді. Вітаюся ще раз. З тим же успіхом. Чому, дура, не втекла відразу ж без оглядки - сама не знаю. Не могла повз старої пройти. Довелося робити гак і йти додому обхідним шляхом через освітлений проспект. Наступного вечора все повторюється, розвертаюся, біжу назад, натрапляю на однокласницю Люду Оглямову, вона йде зі мною по «поганому» місцю і все нормально, нічого не бачить. Разів зо три я стару бачила - на одному і тому ж місці, страшну, нерухому.

Проходить років двадцять. Одного разу у мами за чаєм розвспоминалися і мама розповідає наступне: в одному з будинків, повз які мені потрібно було йти додому зі школи, жила бабка, страшно ненавиділа бродячих собак, які своїм гавкотом заважали їй спати. Розганяла вона їх таким чином: озброювалася картоплею, виходила на балкон, вставала на відро і жбурляла картоплини в бідних звірюк. Одного разу бабуся або занадто сильно перехилилася через перила, або відро під нею «спіткнулося», тільки вивалилася бідолаха з балкону і знайшли її тільки вранці, вже мертвою.